Захотіла написати щось на кшталт хронології свого життя. Як я мінялася та як формувалася моя особистість.

...-12 років. Нічим не прикметна наївна дівчинка, що багато читає, мало гуляє та добре вчиться. Вчитись мені не подобається, мені подобається отримувати гарні оцінки. Друзів, як таких, я не маю. Постійно чогось боюся. Ховаюсь в книжках та своїх мріях. Висока, незграбна, абсолютно неспортивна. Вважаю себе негарною. Не можу зараз це підтвердити чи спростувати, бо з того періоду не лишилося фотографій. Самооцінка в якийсь момент спускається нижче плінтусу, якою й лишається досі.
12 років - я вперше закохуюсь, у колишнього однокласника свого брата. Зараз не важко зрозуміти, що те кохання я собі вигадала, бо для мрій потрібен був конкретний об`єкт. Починаю писати вірші (абсолютно жахливі).
13 років - я не знаю, чого хочу. Починається останній шкільний клас, треба обирати місце подальшого навчання. Думки щодо цього змінюють одна одну мало не щодня. Головна мета - вчитись далі з дівчатами з класу.
14 років - я вже не хочу вчитись з людьми, що мене оточують. До кінця навчального року я встигаю зненавидіти свій клас. Єдине, що мені справді сподобалося в цьому році - підготовка до випускного іспиту з математики. Тоді я ще обожнюю математику. Починаю вперше вести щоденник.
15 років - перший курс технікуму, нові люди. Мені неважливо, з ким дружити, аби з кимсь. Вигадую собі нову закоханість. Період неймовірного піднесення, пишу безліч віршів (так само жахливих, як і раніше). Зненавиділа математику й фізику.
16-18 років - період розчарувань, неймовірно сильної депресії та самотності. Суїцідальні думки. Часто. На межі 16-17 цілих чотири місяці зустрічаюсь із хлопцем, до якого не відчуваю нічого, просто щоб з кимсь зустрічатись. Коли стає зрозуміло, що з цього нічого не вийде і я почуваюсь з ним такою ж самотньою, як і без нього, кидаю його. Він мене переслідує ще два роки.
18 років - вступ до інституту. Досі шкодую, що піддалася на вмовляння та поступила на екологію, а не українську філологію, як збиралась.
18-20 років - ненависна робота, самотність, депресія досі не пройшла. Постійно з кимсь зустрічаюсь, але більше двох побачень не було ні з ким. Втрачаю залишки наївності.
20 років - шалене кохання, шість тижнів абсолютного щастя. І безодня відчаю, коли ці шість тижнів скінчилися. За цей короткий час він примудрився стати для мене всім, обіцяючи довге й щасливе майбуття разом. Ніколи не пробачу його саме за це - за те що обіцяв, знаючи одразу, що обіцянки не дотримає.
20-21 - страшенна депресія, з якої я ніяк не можу виплисти, ба навіть просто підняти голову на поверхню, щоб вдихнути. Я не живу цей рік.
21 - зустріч з тим, хто мене врятував. Ідеальне перше побачення, таке, про яке я завжди мріяла. Кохання навіть не з першого погляду, бо перед тим, як побачитись, ми цілий тиждень спілкувались онлайн. Здійснення всіх мрій в одному чоловікові.
22 - переїзд від батьків. Я сама не встигаю зрозуміти, як починаю жити з ним. Спочатку залишаюся на вихідні, потім більше. Аж поки не виявляється, що в батьків я якраз лише вихідні й проводжу (і то не всі). Я нарешті хазяйка у власному домі.
23 - весілля. Тепер він остаточно мій, на все життя. Загалом, у цьому періоді нема нічого особливого. Ми живемо тихим, затишним життям, і я цілком задоволена цим.
24 - півроку наповнені думками про диплом. Я постійно боюся, що не впораюсь, хоч і розумію, що набагато краща за всіх, з ким я вчуся. Але все одно боюся. Одразу після отримання диплому нагадую чоловікові про його власні слова - дітей заведемо, коли вивчишся. Перша спроба виявилась невдалою, сказати, що це мене засмутило - нічого не сказати. Наступного місяця я вагітнію.
25 - політичні події вперше в житті мають в мені якийсь відгук. В голові постійно безліч якихось дивних думок, з яких лише нещодавно я роблю висновок: я хочу змінити своє життя. Початок справжнього дорослішання.

Ох, щось мені недобре. Я слабка-слабка, крутиться голова та ще й крутить живіт. Мені б гарячий душ, але води нема. Лежу весь день напівсонна, або сиджу така ж. І не роблю нічого. Збиралася ж сьогодні каталогом зайнятись. Не мій день...
Розбирала Алісину одіж. Вона приречена постійно носити блакитний боді з качечкою, аж поки він не стане їй замалий (: Бо це наймімімішніша штука, що я їй купила. Але ж яке воно все крихітне. Аж не віриться, що скоро усі ці речі я буду вдягати на власну дитину. Лишилось якихось півтора місяці. Це неймовірно дивно. І знов таки, дивне відношення до часу. З одного боку, вже втомилася і аби скоріше. З іншого, я ще не готова! Хоча й не можна бути остаточно готовою психологічно до народження первістка. А довго чекати не для мене. Я на всі іспити завжди йшла перша, вже ніхто навіть не уявляв, що хтось може вийти поперед мене, а вчителі, що вели в нас більше одного предмету, питаючи, чи хтось готовий, дивилися просто на мене. А зараз переді мною найважливіший іспит. І оце "аби скоріше" не тільки тому, що втомилась. Я просто дуже нетерпляча.

Я потроху починаю розуміти, що таке втомитися від вагітності. Ні, мені не заважає живіт - зовсім не заважає, я навіть навчилася нахилятись так, щоб досі самій зав`язувати шнурки. В мене нічого не болить, хіба брекстони зранку, але проходять дуже швидко. Так, набридла печія (четвертий день поспіль не проходить), але це терпимо. Але я втомилася втомлюватись. Для мене це виглядає абсурдно: зняти білизну, а потім п`ять хвилин відлежуватись перед тим, як її розібрати. Там тієї білизни-то було... Зараз почуваюся, як вантажник наприкінці робочого дня, а не як домогосподарка. А на завтра багацько планів, і я вже починаю їх сортувати, бо розумію - все не зможу. Не зможу і перемити посуд, і попрати, і сходити по магазинах. Ще пару тижнів тому змогла б. А тепер ні.
інтимнеА найгірше в тому, що страшенно втомлююсь від сексу Хоча тут і позитив можна знайти - вчора заснула, мов убита.
Доречі, зараз розгледіла свої ноги. Схоже, коли вони були набряклі, тканини сильно давили на судини, тож тепер, коли вода зійшла, повилазили вени. Пішла мастити кремом, тільки варикозу мені не вистачало.

Іще мінус півкіло і я нарешті можу спокійно дивитися на ваги. Було б ще краще, якби ліки не знижували тиск (який і так низький), але тут вже нічого не вдієш. Вчора нас можна було показувати студентам як навчальний посібник з тем гіпотонія та гіпертонія. Звісно, що меблі ми в такому стані остаточно не пересунули. Треба б сьогодні цим зайнятися, якщо чоловік буде вільний. Але йому з самого ранку дзвонять по роботі. В усіх клієнтів тепер безлад через дві валюти, а в декого, як я зрозуміла, техніка та ПО взагалі не призначені для роботи з двома валютами. Тож роботи його чекає багато. Аби лиш платили за неї, бо знов таки безлад, особливо в бюджетників.

День, коли переводять годинник на літній час, завжди був для мене жахливим днем. Бо після нього тривав жахливий місяць, коли я засинала на ходу. І яке ж щастя, що я вже в декреті! Не заздрю тим, хто в понеділок має йти на роботу, бо для їх біологічних годинників робочий день починається цього року не на одну, а на дві години раніше. Тобто, якби я ще працювала, мені доводилося б вставати не о шостій, а о четвертій. А в кількох підрозділів на заводі зміна починається о пів на сьому. Боюся уявити, що там діятиметься в понеділок та найближчі кілька тижнів. Ну правда, для мене адаптація завжди тривала не менше двох-трьох тижнів. Люди, мені вас шкода, чесно.

Печія не проходить звечора. Гевіскон не допомагає взагалі, раніше хоч на якийсь час ставало легше. Це дуже заважає щось робити. Тільки почала - схопилася за горло, пече страшенно. Тож шафку чоловік розбирав, можна сказати, власноруч, я майже не змогла йому допомогти. Ще збираємось сьогодні почати переставляти меблі, хоч одну стіну переставити. Я й не хочу робити одразу все, як уявлю оце все розбирати з шафи та комоду, а потім розкладати назад... Тож за два дні було б краще. Але вже як вийде.
Я вже третій день поспіль намагаюся вмовити себе їсти менше солодкого, але щоразу терплю поразку. Щоправда, більше не доведеться, бо солодке скінчилося. Ваги показують якесь непотребство, вмовляю себе, що це вода, але краще від того не стає. Наступного року хочу важити на 20 кг менше, ніж зараз. Якби тільки бажання самим лише бажанням не лишилось.

http://vk.com/feed?w=wall-38854900_2142143
"Недолго музыка играла..." (с)
Оце тепер до когось щось починає доходити. І все, що описане в статті, було зрозуміле й передбачуване. Тому що українськими юридичними особами є не "деякі" торговельні мережі, а майже всі. Тому що не працює податкова. Тому що в магазинах і аптеках касові апарати та фіскальні реєстратори прошиті під українське законодавство, а російські придбати неможливо, бо вони мають бути зареєстровані в податковій, а податкова див. вище. Тому що заявлений в Криму курс рубля є завищеним і звісно, що в обмінниках виходить інша сума. Тому що просто неможливо за пару тижнів перейти на дві валюти, технічно неможливо. І я знаю, про що кажу, бо саме з такими проблемами зараз стикається мій чоловік і його клієнти. Так, я злостива й жорстка, але. Усі ті, хто радісно кульгав на референдум, а по дорозі назад кожного, хто не втратив здорового глузду, соромили (і нас в тому числі), заробили те, що мають.

Важу зранку на 200 г менше, ніж вчора (і на півтора кіло менше, ніж ввечері), мене страшенно сушить, а на правій нозі знов видно кісточки. Після вчорашнього жаху я вважаю, це добрий результат. Сьогодні куплю журавлини, зроблю морс і буду пити, пишуть, добре сечогінне. Я все одно переможу ці набряки!
А березень показав нам язика. Як завжди, щойно розцвіли абрикоси, стало прохолодніше, а на вихідні взагалі обіцяють мінусову температуру. Знов без абрикосів цього літа.

Буває такий стан, коли раптом хочеться... чогось. А чого саме - шуш його відає. Я якось вже писала щось таке - чи то хочеться зробити різнокольоровий манікюр, чи то пофарбувати двері. От зараз те саме. Хочеться чогось абсолютно нового, що я ще не робила, з чим раніше не стикалася, чого я не бачила в когось (бо ж завжди буває, що нове хобі я спочатку бачу в когось, а потім копіюю). І я уявлення не маю - чого? Навіть варіантів нема. Жодного.
А ще вчора раптом зрозуміла, що хочу вишиванку. Де б взяти білу сорочку, щоб її вишити...
А ще вчора мені вже вчетверте снилася Лиса. Ще зовсім крихітна, але вже більша, ніж у минулих снах. Таке відчуття, що уві сні я її бачу такою, якого розміру вона якраз є саме зараз. В минулому сні я її народжувала, вчора вперше годувала, одразу після пологів. Так дивно.

І знов про людську душевну неповноцінність. Сьогодні ходила здавати аналізи та почула розмову двох "божих кульбабок" про те, що відомого "бендерівця" з Правого Сектору Сашка Білого знайдено застреленим. Реакція на цю новину звучала якось так: "Слава Богу, нарешті!"
То от поясніть мені. Як хтось може називати себе людиною, бажаючи іншій людині, незнайомій, яка нічого поганого не зробила тобі чи твоїм близьким, смерті? Я можу зрозуміти тих, хто бажає смерті своїм кривдникам, бо тут принаймні є якась особиста причина. Так буває, що тут скажеш, не скажу, що це нормально і правильно, але це хоча б зрозуміло. Але бажати смерті незнайомій людині! Хто ви після цього? Хто?! Чому ви вважаєте, що вправі вирішувати, кому жити, а кому ні?
Я ще ніколи ні на кого ще не дивилася з такою відразою, як на цю бабусю. В неї не вистачає лише одного малесенького шматочка душі, але всі ті, в кого того шматочка нема, вже не люди. Вони нелюди.